Історія замку

Із різних дат, згідно яких започатковане місто, найчастіше зустрічаються три – 1064, 1073, 1226 або 1227 /причому обов’язково згадується замок на горі/.

У більшості польських енциклопедичних словників XIX – XX ст., як перша згадка про Кременець подається 1064р. Тоді польський король Болеслав Сміливий, ідучи на Київ, нібито оволодів містом.

1073р. згадується в польського монаха – мандрівника XVII ст. Шимона Опольського. За його версією, король Болеслав Сміливий 1073р., ідучи на Київ з військовою допомогою князю Ізяславові, дійшов до Кременця, але здобути його не зміг. Тодішній володар міста і замку Дениско Мокосій добровільно уступає їх Болеславові Сміливому, за що отримує грамоту на підтвердження права вічного володіння Кременцем та замком за родом Мукосіїв.[12]

Та відсутність відповідних джерел і невідповідність у дійсній даті походу Болеслава відкидає ці дати як невірні.

У багатьох енциклопедіях радянського періоду вперше згадується Кременець під 1226р. У Галицькому літописі за Іпатіївським списком, виданим українською мовою вченим Леонідом Махновецьким, перша згадка про місто подається навесні 1227р. Дослідник уточнив подію, відраховуючи різницю у календарному вичисленні різних стилів і довів, що похід угорського короля Андрія відбувся не 1226р., а навесні наступного 1227р. Ось що читаємо в літописі: “А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов до Крем’янця і бився під Крем’янцем, і багато угрів побили й поранили”. Саме під Кременцем галицькому князеві Мстиславу Удалому вдалося зупинити короля Угорщини Андрія.

Водночас археологічні дослідження поч.1970-х рр. довели, що Замкова гора була заселена людьми вже в добу палеоліту, а пізніше – неоліту, бронзи і залізного віку, про що свідчили численні археологічні знахідки. Від палеоліту починаючи, нашарування культурних епох слідують одна за другою безперервно аж до нашого часу.

Знахідки великої кількості скляних браслетів, кераміки та різного знаряддя праці свідчать про те, що Кременець вже в XI – XII ст. був значним культурним та економічним осередком Волині.[16] В X ст. на горі було городище, яке до XIII ст. набувало все більше міських ознак. На першу половину XIII ст. Кременецький замок разом із Стіжком, Даниловим та Уніясом становили ланцюг укріплень вздовж гряди Кременецьких гір.[21]

Взимку 1240р. були вписані перші героїчні сторінки в історію фортеці: до його стін підійшла монгольська орда під проводом Гуюк – хана. За легендою оборонці міста заздалегідь обілляли гору водою, перетворивши її на брилу льоду. Всі спроби ворогів захопити укріплення були марними, і вони змушені зняти облогу. Легендарні перекази про спосіб оборони піддаються значним сумнівам: при відсутності водного джерела на горі обілляти водою усю вершину було неможливо. Якщо в дійсності гора була схожа на льодяну, то в цьому більше заслуга погодніх умов(черговість відлиги та морозу).Та і татарам не було потреби довго зупинятися біля окремої фортеці, нехай і боєздатної але з небагато чисельним військом. Та попри все слід віддати належне захисникам Кременця, які були готові стояти до останку та вписали наше місто у світову історію як одне із небагатьох(та одне із перших наряду із Даниловим), яке татарське військо не змогло захопити.

Князь Данило Галицький,правитель Галичини та лідер Галицько-Волинського державного обєднання ,не бажаючи миритися із золотоординською залежністю, готувався до боротьби. Розуміючи, що у відкритому бою шансів нема, князь укріплював міста, “города”, як форпости своєї мілітарної сили.

1255р. хан Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околиці Кременця, прагнучи змусити його теж до підданства. Кременецький посадник князя Данила Андрій вагався, “раз казав: я королів, другий раз: татарський”. Літописець підозрює, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінці не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, вказав його схопити й забити. Даремно Андрій відкликувався, що має у себе якусь Батиєву грамоту, – татари тим ще сильніше розлютилися, убили його і вирізали серце. Але Кременця захопити Куремсі не вдалося, і він повернувся ні з чим.[3]

За наступника Куремса, хана Бурундая, чорні часи не оминули твердиню. Заставши зненацька князів Данила та Василька, Бурундай примусив зруйнувати найпотужніші фортеці Галицько – Волинського краю. Лев зруйнував укріплення Данилова та Стіжка, а звідти пославши довірених осіб наказав зруйнувати укріплення Львова. Василько же, пославши, Кременець зруйнував і Луцьк.[3] Трагічні події 1261р. призвели до занепаду замку, і започаткувалося його відновлення десь у 1290-х рр. з ініціативи волинського князя Мстислава.[17]

Значну роль відіграє Кременецький замок у складних з політичної точки зору перепитіях 40-90х рр. XIV ст. Це був час занепаду Галицько – Волинського князівства та боротьби за її землі між Литвою, Польщею та Угорщиною. Під час походу 1349р. польського короля Казимира Великого у Кременці він застає князя литовського Любарта. Для того, щоб врегулювати питання приналежності спірних територій Південної Волині, було укладено двосторонній договір між Казимиром та Любартом, відповідно до якого місто переходило у власність Юрія Наримунтовича на 2р. без права відбудови замку. Очевидно, що він тоді перебував в занедбаному стані. 1354р. Кременець уже під польським володінням. Відповідно до грамоти 1366р. між польським королем Казимиром та литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Явнутом та Любартом під польську зверхність перейшла південно – західна частина Луцької землі /Кременець, Олесько, Перемисль/, а місто з замком перейшло у володіння Олександра Коріятовича. В 1370р. король Казимир помер, Олександр Коріятович відправився в Краків на похорони. Тоді Кейстут і Любарт, скориставшись його відсутністю, захопили Володимирський і Кременецький замки. Сам замок перебував у такому важкому стані, що Казимир Великий, помираючи, заповів значну суму грошей на його ремонт. Чи були вони використані,- невідомо.

Відповідно до угоди між Казимиром III та королем Угорщини Людовиком Анжуйським після смерті першого дві держави об’єдналися. Злиття як такого не відбулося через опір польської шляхти, але угорські старости з гарнізонами під 1377р. згадуються в Олесько, Лопатині, Городило, Перемислі, Снятині, Кременці. Розуміючи, що їм не вдасться утримати свої позиції, угорські воєводи продають у 1382р. названі міста Любарту Гедиміновичу. 1386р. місто переходить у власність Федора Любартовича. Під час боротьби між Ягайлом і Витовтом Кременець певний період часу був під контролем останнього, а 1392р. за умовами другого перемир’я між ними Кременецька волость була передана Скиргайлу /брату Ягайла/, як відступне за Полоцьк. 1394р. по смерті Скиргайла, Кременець було передано Корибуту. З 1396р. замок потрапив у власність князя Литовського Витовта, який посадив у замку польський гарнізон та старосту поляка.[4]

1399р. вперше перехрещуються долі опального /а пізніше Великого/ князя Литовського Свидригайла та замку. Маючи на авантюрну вдачу, авторитет серед українських князів та боярства,які прагнули відновити свої позиції у державній системі Великого князівства Литовського, Свидригайло був небезпечним Великому князю Литовському Витовту /між іншим двоюрідному братові/, що і призвело до його ув’язнення в мурах Кременецького замку. Тут родовитий в’язень пробув 9 років, поки 1408р. його прихильники під приводом Федька Даниловича та Дашка князя Острозького на страсний четвер не пробралися у замок,де знищили залогу і старосту Конрада Фалькенберга та звільнили Свидригайла.[28]

Наступ Витовта на православ’я, посилення ним централізації влади призвело до посилення сепаратичних тенденцій української та білоруської шляхти. Сам Великий князь Литовський за життя давав їм раду, але після його смерті 1430р. руське боярство підняло голову, і лідером їх боротьби став саме Свидригайло. Розпочавши боротьбу за великокняжий стіл, він вже в перші часи по смерті попередника опанував Збараж, Кремінець, Олесько.[4] З цих міст 1431р. було сформоване ополчення під проводом Сенька Романовича. Двохтисячний польський каральний загін Петра Шафранця, Петра Мединського, Дереслава Властовського, Григорія Кердеєвича намагалися захопити замок, але все закінчилося плюндруванням околиць.[28]

Свидригайло, висунутий на хвилі боротьби в лідери, явно не справлявся із своїм призначенням: відсутність організаторських та військових здібностей доповнювалася, на думку Михайла Грушевського, психічною неврівноваженістю. 1434/35/р., Федір кн. Острозький, ображений за незрозуміле ув’язнення Свидригайлом, передав польській короні Кременецьке староство та Поділля, за що він і отримав перше у свою власність. Незважаючи на катастрофічну поразку руського боярства під Вількомиром 1435р. від польсько-литовського війська , навесні 1436р. Луцьк, Кремінець та майже все Поділля знову визнало владу Свидригайла. Провідником руху став Івашко Монивидович.[4] Зрештою Свидригайло зазнав поразки, а з ним і останні спроби руського елементу відіграти вагому роль в житті Литовського князівства. Волинь залишилася у складі Литви, а Кремінець, отримавши від Свидригайла 1438р. Магдебурзьке право та війта-німця Юрка з Бузька[28], став одним із трьох повітових міст регіону поряд із Луцьком та Володимиром.

З останньої чверті XV ст. наш регіон, як і решта українських земель, став ареною руйнівних татарських нападів. Навесні 1497р. татари зруйнували весь повіт, але князю Острозькому вдалося відбити чотириста полонених біля Полоного. У 1500р. 15-ти тисячна татарська орда знищила місто, а околиця довгий період часу лежала пусткою. Наскільки проблема татарських нападів була актуальною та злободенною свідчать акти поч. XVII ст. 1615р. Сигізмунд III Ваза видав «екологічну» вказівку про заборону вирубувати ліси в Кременецькому повіті, так як вони виконували захисну роль для місцевого населення при татарських набігах.[28] Після катастрофи 1620 р. під Цецорою польський сейм виніс постанову «…Кременець прилеглий до кордонів ворога, а так, як він належить до Речі Посполитої, прихиляючись до старого права про озброєння замку, стрільбою, порохом, людьми та іншими речами, які належить для оборони, згідно думки гетьмана мусимо дати».[27] Саме ці трагічні події визначальною функцією міста зробили оборону, а економічне життя ледь жевріло. XVI – пер. пол. XVII ст. це період інтенсивного будівництва та відбудови замків, які мали заступати шлях татарам і складали цілі оборонні лінії: перша – вздовж ріки Серет: Заложці, Тернопіль, Микулинці, Теребовля, Янів, Буданів; друга – Кременець, Збараж, Токи, Сатанів, Гримайлів, Гусятин; третя – Олесько, Поморяни, Бережани.[10]

Будучи державною власністю, замок отримав щедрі субвенції, за рахунок чого перетворився на одну із найпотужніших оборонних споруд українських земель того часу.